Киянка Леся Соловчук володіє унікальним вмінням – вона ліпить їстівні сирні коники, стародавні гуцульські гостинці, які колись чабани привозили додому з полонин. Шанувальники карпатських сувенірів добре знають, що нині таких майстринь, які постійно ліплять їстівні іграшки, на всю Гуцульщину залишилось з добрий десяток. Та Леся не тільки ліпить, але й активно популяризує коники у столиці. Коли з’явились коники, як їх ліпити і кому, за традицією, треба дарувати, вона розказала нашому сайту.
ЇСТІВНІ КОНИКИ З КАРПАТ - ЦЕ УНІКАЛЬНИЙ ПРОДУКТ. Їх вигадали гуцули сотні років тому, щоб повернутись з полонини не з порожніми руками, а з подарунком для своїх дітей та коханих. Тобто з одного боку, це народна іграшка з кількасотлітньою історією. З іншого, неординарна страва, яку люблять і дорослі, і діти.
В Україні їстівні коники роблять тільки в Карпатах, і мають вони дуже давнє походження. Коли саме вони виникли – достеменно невідомо. Місцеві кажуть, що, певне, разом з самими горами. Згадки про них зафіксовані ще 150 років тому. Та місцеві гуцули вірять, що це не просто іграшка, вона зберігає давню символіку і є оберегом. Етнологи кажуть, що це є відгуком поширеного на наших теренах культу тварин. По суті, це релікти давніх світоглядних вірувань. І донині вважається, що фігурки з сиру привертають щастя, добро та довге життя.
Коники – осідлані, зі збруєю, з вершником-гуцулом, а також із розписами – це не єдиний, хоч і найпопулярніший, варіант сирних фігурок. Ще ліпили баранчиків, воликів, курочок, півників, лебедів... Сьогодні без них не обходиться жодне гуцульське весілля, а також Паска та Різдво.
ДЛЯ МЕНЕ СИРНІ КОНИКИ – ЦЕ ТЕПЛИЙ СПОГАД ПРО ДИТИНСТВО. Літні канікули я проводила у бабусі на Коломийщині, в селі Голосків, багатому на опришківські історії. Бабуся їздила на коломийський базар продавати городину і часто поверталась із гостинцями – сирними кониками. Цей солоний запах із бабусиного кошику, як і її усмішку, з якою вона поверталась до нас, – я пам’ятаю добре. Тоді я не задавалась питанням, як їх роблять. І тільки як бабусі Настуні не стало, я поїхала відпочивати в Шешори і відшукала майстринь, які вміють варити сирні іграшки. Одна така майстриня і навчила мене ліпити коники. Я дізналась, що, на відміну від давніх часів, сьогодні фігурки виготовляють не пастухи, а жінки-майстрині. Не в полонинах, а в звичайних хатах. І вже не з овечого, а з коров’ячого сиру. Таких майстринь на всю Гуцульщину нині залишилось лише з десяток, у селах Брустури, Шепіт та Космач.
Наша молода майстриня Валя живе у Брусторах, вправно ліпить коники із добрим серцем та гумором. Пересипає місцевим фольклором та приспівуючи коломийку:
Пішли вівці в полонинку, лиш єгнєта бліют,
Ба що ж наші вівчарики в полонині діют?
Ба що ж діют, ба що ж діют, ци не ватагуют?
Пороб’є нам колачики та нам подаруют.
КОНИКИ РОБЛЯТЬСЯ ЗІ «ЗГЛЄДЖЕНОГО» СИРУ. Тобто такого, який сквашують спеціальним «глєдом» (місцева назва сичугу). Цей сир легко плавиться в гарячій воді і тримається купи, навіть коли з нього роблять тоненькі шнурки для упряжки коней. Коли майстриня руками формує голову, передні та задні ноги, чи гриву та хвіст – тоді коника відразу занурює в холодний соляний розчин, де форма іграшки закріплюється. Майже готову її доповнюють різними деталями – упряжжю, бербеницями (відерками), гуцулами. Для закріплення часто використовують місцеву ропу, принаймні, так практикує наша майстриня Валя. Дехто з майстринь лишає фігурки в сировиці на дві години. Тоді готові вироби кладуть на драбинку для засихання. Що міцніший розчин солі, тим довше може зберігатися скульптурка.
На смак їстівні іграшки схожі до сулугуні, проте мають пікантніший присмак та іншу текстуру. Коники часто подають на сирній тарілці як закуску. Вони добре поєднується як з сухим вином, так і з пивом. Із великим задоволенням ними ласують діти.
ПЕРШІ ЗЛІПЛЕНІ МНОЮ КОНИКИ Я ПОДАРУВАЛА ДРУЗЯМ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ ДО КИЄВА. Привезли ще 30 штук для себе та як карпатські сувеніри для знайомих – і їх не стало вже в перший день. Люди прямо питали – чого так мало привезла? Тож довелось замовити в майстрині триста штук. Забрала їх, коли через два місяці їхала у відрядження на Франківщину. Майстриня щоразу передавала і пару шматків сиру, я потроху вчилась ліпити коники вдома і продавати через сторінку у Фейсбук. Сьогодні тут продаємо як гуцульські коники, від майстрині, так і київського виробництва.
До речі, у Києві мало хто знав про такі коники, хіба що за винятком західняків чи заповзятих любителів автентичних Карпат та їхніх давніх звичаїв. Доводилось чи не кожний раз розповідати, як їх роблять, виставляти відео, пояснення, що коники солені, а не солодкі, і їх справді можна їсти. З’явились постійні клієнти, найбільшими шанувальниками їстівних іграшок стали дітлахи.
З часом нам запропонували взяти участь у столичному проекті «Местная еда», які популяризують гастрономічні цікавинки і щомісяця доставляють їх у коробці киянам-гурманам. У нас також замовляли коники кілька ресторанів, зокрема, «Канапа» на Андріївськрому. Запрошували навіть з майстер-класом – для великої делегації іноземців. Але наразі руки до цього не дійшли.
Та коники для нашої сімї – не просто бізнес. Це ще й продовження традиції, це можливість навчитись щось новому і подарувати такі сирні іграшки колись і своїм внукам.